Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

і зараз. Переді мною лежало п’ять книжок про життя химерного хлопця Гната, що подорожує часом і розплутує різноманітні історичні таємниці, психологічні драми з життя відомих осіб, з декого знімає маски.

Я ретельно проштудіювала всі реквізити (від року видання, імен редакторів до тиражу та часу підписання до друку), перечитала анотації, рецензії, передмови-післямови, відгуки в пресі, що їх часто друкують на зворотах обкладинок, вивчила всі ілюстрації (фотографії автора, Аврорині малюнки, колонтитули). Зрештою, обнюхавши книжки (до речі, хоч усі вони й пахли типографією, але кожна мала ще й свій неповторний запах), я почала ґуґлити Лісового в Інтернеті.

Ох, скільки всього цікавого мені відкрилося! Більше уваги я звертала не на аналіз романів (усе ж хотіла, щоб кожен із них став для мене несподіванкою), а на статті, пов’язані з особистістю автора. І тут багато чого знайшла. Зокрема дізналася, що він має не тільки друзів і прихильників, яких, дякувати Богу, значно більше, а й прихованих ворогів. Чому прихованих? Просто здогадувалася, що за прізвищами, якими було підписано розгромні статті, стояли геть інші люди, які боялися відверто висловити свою позицію, можливо, тому, що в глибині душі й самі розуміли, що критика ця несправедлива, а продиктована лише тим, що критик − теж автор, який претендує на нішу в літературі, що її вже заповнив Лісовий, і нікого більше туди пускати не хоче. Таке враження в мене склалося про пана Ореста Гострого (ну, видно ж, що ім’я не справжнє!), чиїми розгромними статтями просто ряснів Інтернет. У яких тільки смертних гріхах було обвинувачено Дениса! Але всі закиди суперечили самі собі. То критик називав романи зразком дешевої масової літератури, то закидав письменникові «високочолість», що заважає непідготовленому читачеві зрозуміти, про що йдеться. То цей бідний Орест стверджував, що Денис відверто й нахабно бреше, коли інакше змальовує якусь історичну постать чи події, ніж це звикли робити історики, то насмішкувато переконував нас, що Лісовий не відкриває жодної Америки, вкотре змалювавши давно вже відомий факт із життя якогось короля, письменника чи філософа. А ще він весь час критикував мову творів. То вона занадто проста, то занадто наукова; то вона не відповідає добі, то перенасичена архаїзмами й історизмами. Одним словом, Гострий таки був дуже гострим хлопом, але вочевидь страждав на роздвоєння особистості, а ще страшенно ненавидів Лісового. Докладніше досліджувати такі рецензії мені не хотілося, щоб наперед не дізнаватися сюжетів, адже тоді читати буде нецікаво.

Сам же письменник ніяк не реагував на таку критику. І правильно. Кожна мисляча людина розуміла, чого ті статті варті, тож не зважала на них, а прихильникам досить і книжок, від яких просто неможливо відірватися. Принаймні так було зі мною.

Романи Лісового можна було б назвати історичними, якби не фантастичні елементи, присутні в кожному, а головний із них − сам герой, мандрівник із майбутнього, що за допомогою машини часу подорожує різними країнами, століттями і розплутує різноманітні історичні таємниці. Ідея, можна сказати, банальна, її використовував не один письменник. Але не все так просто. Не слід забувати, що писалося це для Лісового в самому Нічгороді, отже, і твори ці особливі. Ідея з машиною часу − то лише канва, незначний елемент, який дозволяв, звертаючись до різних епох, не вигадувати щоразу нових героїв, а використовувати одного хлопця. Що це давало авторові? А те, що, подорожуючи часом, він набував певного досвіду, міг порівнювати побачене на власні очі, тому іноді йому було легше вийти з якоїсь ситуації, ніж це вдалося б зробити простому сучасникові подій. Окрім того, фантастичний елемент дозволяв іноді пояснити деякі історичні події краще, ніж це можна зробити з погляду звичайної логіки.

А ще автор просто геніально володів словом. Чудово розумівся на психології. Глибоко знав історію. І це не дивно. Прочитавши Денисову біографію, я взнала, що він здобув дві вищі освіти: історичну й психологічну. Мав звання кандидата історичних наук, певний час навіть викладав в університеті, був автором кількох наукових досліджень, опублікованих серйозними виданнями, а потім пішов працювати журналістом, чим нині й заробляв собі на хліб.

До того ж він виявився цікавою особистістю, про що свідчили інтерв’ю з ним. Його відповіді завжди були цікаві, небанальні, несподівані… Навіть про звичайні уподобання, як-то: улюблена страва, музика, хобі, відпочинок (а наші журналісти не часто відрізняються ерудованістю й ставлять украй банальні, а подекуди смішні шаблонні запитання) − Денис так цікаво розповідав, що ті інтерв’ю читалися не менш захоплено, ніж його художні твори.

Вимкнувши врешті комп’ютер, набравшись по вінця різноманітної інформації про автора, я розгорнула другу за хронологією книжку (на жаль, першої в Книгарні вже не було, тому я поки не знатиму, хто він, звідки взяв машину часу, чому вирішив подорожувати, але вирішила неодмінно ту книжку знайти) − «Коли хрипне вітер» − і поринула в прекрасне забуття, де не існувало нічого й нікого, крім фантастичного світу Іллі, Аврори і, звісно ж, Дениса…

− То що ж це коїться? − хвилювалася Каміла.

Вони були вже далеко від місця аварії, але Реальності покидати не поспішали. Запитань ще дуже багато, до того ж таких, що в Країні на них навряд чи вдасться відповісти.

− Не знаю, − мовив Метр, хоч запитання те було швидше риторичним і спрямовувалося не до нього. − Хтось нам заважає.

− Цей хлопчина мав би потрапити до нас? Так?

− Мабуть…

− То, може, ще не час? А як ти взагалі розумієш, коли слід іти по когось?

Метр задумався. Це не можна пояснити словами. Якийсь внутрішній голос завжди говорив йому, спрямовував у Реальність і ніколи досі не підводив. Раніше перед тим, коли хтось із майбутніх донорів мав упасти в кому, чоловік завжди чітко відчував, куди й до кого має йти. До того ж це відбувалося задовго до самої події, щоб він мав змогу підготуватися. У призначений час його внутрішній годинник подавав знак, і тоді Метр прямував до дзеркала й переміщався в потрібне місце в потрібний момент. Так було завжди. Що ж змінилося? Що може йому заважати? Хто втручається в цей процес? А може, річ у ньому? Може, щось змінилося саме в ньому? Щось зламалося? Якийсь невідомий радар, що завжди вловлював відповідні сигнали.

Остання думка злякала чоловіка, і він вирішив її не озвучувати.

− Я завжди відчуваю, коли маю йти по них. Цього разу нічого такого не було. Отже, по нього я вже й не піду.

− А що, як ми помилилися? − відповіла жінка,